Анастасія Сірук та її чоловік Сергій — боєць 12-ї бригади спецпризначення “Азов” — влаштували весільну фотосесію біля Донецької стели менш ніж за 20 кілометрів від лінії фронту. Вони познайомилися у 2022 році в Запоріжжі, коли Сергій мав відправлятися на службу до Маріуполя. А вже торік у вересні пара одружилася.
Як виникла ідея фотосесії та чому Анастасія та Сергій називають стелу символом свого кохання — дізнавалися кореспонденти Суспільного.
Запоріжанка Анастасія та житель Рівного Сергій познайомилися три роки тому в Запоріжжі. Дівчина розповідає: вони закохалися з першого погляду і майже одразу почали зустрічатися:
– Окупанти прийшли на нашу територію, але саме через це ми і познайомилися. Я в Рівному до цього не була, а він у Запоріжжі один раз за все життя. Нас доля звела отак.
Сергій — військовослужбовець 12-ї бригади спецпризначення "Азов". До війська він долучився на початку повномасштабного вторгнення. Анастасія розповідає, перші пів року їхні стосунки були дистанційними.
– Ми з Сергієм побачились всього один раз на 10 хвилин. Він поїхав на позиції. Зв’язку, як тоді, такого не було. Він вилазив як і багато його побратимів на якісь дерева, на якісь хатки аби знайти хоч якийсь зв’язок і на хвилину подзвонити і сказати, що все добре “я живий, здоровий”. Отак ми прожили, мабуть, пів року, десь так.
Та і зараз, зізнається дівчина, бачитись з коханим майже немає можливості.
– Бачимось ми, коли його відпускають в короткострокове звільнення, у відпустку або, на жаль, на похоронах побратимів. Ось це наша можливість побачитись. Або коли я їжджу в Донецьку область і ми можемо ще так побачитись.
Одружилися закохані торік у вересні. За словами Анастасії, тоді і зародилася ідея весільної фотосесії біля Донецької стели. Втім, реалізувати її вийшло лише цьогоріч у лютому.
– Це було заплановано просто за один день. Весільну сукню я дістала зі своєї шафи, Сергій надягнув свою форму. Ми сіли всі разом в машину о шостій ранку. Було дуже холодно і підготовка у нас була така: не забути фату, не забути те, що взути, взяти грілки якісь.
Анастасію готували до фотосесії прямо в авто біля стели, згадує дівчина:
– Зачіску ми робили прямо в машині, сукню одягла теж в машині. Це було дуже складно, в машині одягнути пишну весільну сукню. Але ми впоралися.
Попри вітер, мороз та близькість до лінії фронту знімальний процес майже не зупинявся.
– Я прожила ще раз той момент, коли були на самому весіллі, коли нас одружили. Так, було холодно, але я готова була пережити і мінус 20. Був шалений вітер, який виривав ту саму фату в мене з голови. Але ми були налаштовані зробити ці фото і вже нічого нас не зупиняло.
Дівчина розповідає: Донецька область має своє особливе значення для неї та її чоловіка:
– Це як символ нашої незламності, нашого кохання. Ми дуже багато поховали побратимів, знайомих і написів там дуже багато. Якщо її не евакуюють і окупанти її знищать, я хочу її пам’ятати на своїх світлинах. Там чути відлуння прильотів, виходів, але біля Сергія мені не страшно. Для багатьох це "крейзі" ідея, але насправді для мене там не набагато небезпечніше ніж в Запоріжжі.
Та зізнається, коли чоловік на позиціях без нього важко, хоча вони і намагаються зустрічатися за допомогою відеозв’язку:
– Ти бачиш пари якісь, у них є можливість бачити чоловіка. Тяжко коли якесь свято і твій чоловік не може приїхати, але хто як не ми, хто як не він. Тому доводиться проживати це все. Ми бачимося по відеозв’язку, ми бачимось по можливості коли він приїжджає, коли я приїжджаю. Я знаю, що ця відстань колись закінчиться, все це закінчиться, і ми будемо разом
