Дуже складно підбивати підсумки українського футбольного сезону. Занадто сильно наш чемпіонат відрізняється нині від чемпіонатів решти країн де немає війни. Я не можу пригадати чогось подібного у футбольній історії. Ніде більше офіційні матчі не проводились регулярно під загрозою ракетного обстрілу чи бомбардування. Ніде більше глядачів та спортсменів не відправляли до бомбосховищ перервавши гру. Ці та інші обставини не можуть не впливати на футбол що би хто не казав. Тим приємнішим є той факт, що наш футбол живий, інколи навіть аж занадто.
Щодо спортивного результату інтрига була одна – чи зможе «Динамо», укомплектоване українцями, випередити «Шахтар» із його недешевим інтернаціоналом з бразильським ухилом? Три гри між цими командами закінчились внічию за рівної боротьби тому визначити хто сильніший довелося або в серії одинадцятиметрових у кубковому фіналі де виграв «Шахтар», або в іграх з іншими командами чемпіонату, де кращим виявилося «Динамо», яке заслужено здобуло титул чемпіона. Що відрізняло цей чемпіонат від інших, так це те, що переважна більшість поєдинків проходила у непередбачуваній боротьбі, не було відвертих «договорняків» у випадку коли одній команді результат дуже потрібен, а іншій навпаки. І тут може бути два протилежних висновки. Один песимістичний – рівень попереднього чемпіона виявився настільки невисоким, що його сенсаційно випередила «Олександрія». Другий оптимістичний – рівень команд української ліги виріс настільки, що без боротьби не можна здобути жодного очка навіть коли майстерність гравців однієї з команд очевидно вища. Я особисто хочу вірити у другий висновок – безкомпромісна боротьба у кожній грі до останньої секунди проти будь-якого суперника не може не викликати симпатії. Але наскільки високий клас цієї боротьби? Можна скористатися всюдисущою електронікою, яка нині може підрахувати абсолютно все аж до кількості подихів кожного футболіста упродовж гри. Та я би цього не робив – у футбол грають не комп’ютери, а живі люди, яких, на щастя, неможливо запрограмувати. Саме тому увесь світ так любить футбол, гру, у якій кожен може виграти у кожного не зважаючи на титули. Тому я би радив усім охочим до висновків відкласти всезнаючі гаджети і дочекатися серпня, а коли точніше, останніх днів липня коли українські команди візьмуть старт в європейських клубних турнірах. Саме тоді на футбольному полі у реальному суперництві з командами інших чемпіонатів ми зможемо дізнатися чого насправді варті за міжнародними мірками наші українські футбольні титули. Це буде момент істини, який визначить де нині реально знаходиться наш клубний футбол і який із шляхів його розвитку є насправді продуктивним. Дуже хочеться побачити перемоги! Хоча би у відборі до групових турнірів. І не треба вдивлятися у рейтинги, у списки «сіяних-несіяних». Все буде вирішуватись на футбольному полі і поки що наші шанси не гірші за шанси наших суперників. Тому давайте вірити у краще, вірити у перемогу! І не лише не футбольних полях. Інакше не можна!
