Це було вісімдесят чотири роки тому, у червні 1941 року. З першого дня нападу на СССР німецька авіація бомбила Рівне кожної ночі. Сім’я моєї тітки знімала кімнату у подружжя чехів на тодішній вулиці Сухій що на південь від пивзаводу. Аби не піддаватися ризику загинути під німецькими бомбами тітка брала дворічного сина і трирічну доцю і разом із хазяями Славою і Вацлавом рушала на ніч у поле між Рівним та приміським селом Тинним. Нині це поле щільно забудоване, а тоді містяни брали з собою з дому ковдри і таку-сяку їжу аби переночувати там під відкритим небом. Поля німці не бомбили. Тітка згадувала що малі діти раділи такій пригоді і весело гралися допізна. Потім засинали і не чули розривів бомб за кілька кілометрів.
Я малий слухав тітчині оповідки розкривши рота – мені було цікаво. Я був абсолютно певний що такого більше ніколи не буде і вибухи бомб ми будемо чути виключно в кіно. Ані тітка ані її діти не дожили до нинішніх часів. Зате зберігся дім, звідки вони ходили на нічні заміські пікніки у червні 1941-го. Я ж згадую про них щораз коли над нічним Києвом чути вибухи. Але до Тинного звідси далеко тож я нікуди не йду. Не подобаються мені нічні пікніки під грім вибухів…
