У вересні 1980 року нас, студентів педагогічного інституту, привезли на «сільгоспроботи» до села за тридцять кілометрів від обласного центру. Тим, кому нині по сорок, не кажучи вже про тих, кому тридцять чи двадцять, неможливо пояснити як це було можна: відправити студентів замість лекцій та семінарів на місяць фактично рабської фізичної праці в антисанітарних умовах. Але так було – тих, хто над цим задумувався, до інститутів не приймали.
Нашу групу розселили по сільських хатах, чиїх мешканців також, я думаю, особливо ніхто не запитував. Шість днів на тиждень нас вивозили на поля, де дівчата збирали з землі викопану перед тим культиватором картоплю у великі кошики. Хлопці ці кошики збирали та перекидали картоплю до кузова вантажівки ГАЗ-51, яка відвозила цю картоплю на так звану «перевалку», що була на найближчій залізничній станції Острог. Мені вдалося заприятелювати із водієм, мужиком років сорока – ми разом їздили на ту «перевалку», причому часто машину вів я, удосконалюючи набуті у стройбаті навички водіння. Одного разу ми, виїхавши з поля на сільську бруківку, повернули не до станції, а у інший бік. За кілька хвилин заїхали на подвір’я, де нас вже чекала дружина того водія. Вони попросили мене допомогти скинути ту картоплю на землю посеред двору. Потім хазяйка запросила до веранди, де на нас чекали смачний сільський борщ та вареники з салом. Вставши з-за столу я зауважив, що у дворі вже було чисто – поки ми обідали хазяйка перетягала усю картоплю до комори. Ми сіли у кабіну і повернулися на поле, де на нас чекали зібрані за цей час студентками повні кошики картоплі. Все виглядало так, ніби ми повернулися із залізничної станції. Ніхто нікого ні про що не запитував, у тому числі сам водій, який усі подальші дні робив вигляд, що нічого не було, що ми нікуди не їздили, що не крали ті дві тони картоплі (вагу я знав бо на «перевалці» наш ГАЗ-51 щораз зважували до і після розвантаження). Я так тоді і не дізнався, чи знав про вкрадену картоплю хтось окрім нас двох. Хоча тепер вже розумію, що непомітно завезти додому машину картоплі у селі, де усі усе бачать і всі все знають, було практично неможливо. І взагалі воно було мені треба? Бо чия це була картопля, яку ми задарма збирали замість того, щоб навчатися в інституті? Колгоспна! Тобто практично нічия. Тож яка різниця куди саме я допоміг її завезти та розвантажити? З іншого боку я був знайомий із тодішнім кримінальним кодексом, згідно до якого крадіжка у особливо великих розмірах каралася ув’язненням терміном від трьох років. Чому у великих розмірах? Тому що дві тони картоплі коштували тоді в магазині не менше двохсот рублів, тобто двох місячних зарплат учителя, на якого я саме вчився в тому інституті. Тому я нікому про цей випадок не розповідав. І сам майже про нього забув. Згадав лише вчора коли пробачив почім кіло картоплі у супермаркеті.
