Цю байку про хазяїна, розпорядження якого слуга виконав лише після того, як отримав по пиці, я згадую з різних приводів. Тому що випадки, коли без «чоткай каманди» у вигляді конкретного стусана у нас нічого не робиться, для нас є нормальними і звичними. Цього разу я згадав про цю «каманду» насолоджуючись рідною мовою, яка тепер очолює нас повсюди. Виявилось, що люди, які десятиліттями послуговувались мовою ворога, чудово говорять і пишуть по-нашому. Аби дізнатися про це слід було просто поставити їх у такі умови, коли без рідної мови нікуди.
Я розумію, що продавець у магазині, який обслуговує вас державною мовою, може перейти у розмові з колегами на ворожу. Так само як усі інші від футболістів і до політиків. Але ж це нормально – у їхніх дітей ворожа мова точно вже буде не головною, а онуки й взагалі коли не забудуть ту мову зовсім, то точно не вважатимуть її кращою за нашу. Не мине й двадцяти років як ми забудемо про ворожомовних офіціантів у ресторанах як забули про попільнички на столах тих самих закладів, які колись були нормою. Лише одне мене з цього приводу, як тепер кажуть, вкурвлює. Ну чому цю саму команду про обов’язкове використання державної мови дали лише тепер після початку страшної і кривавої війни? Чому це не зробили тридцять з чимось років тому? Прикро про це думати, але якби наші посадовці та всі інші заговорили рідною мовою і наказали це робити всім своїм підлеглим не тепер, а 1992 року, ми би жили тепер у зовсім іншій країні. Сильній, вільній, демократичній, європейській, багатій! Тепер очевидно, що ми тоді втратили історичний шанс стати українцями і тепер відвойовуємо цей шанс страшною ціною. Ну чому ми так довго чекали оцієї самої «чоткай каманди»? Напевно, з нами інакше не можна – поки не дадуть в морду ми не розуміємо. Було би добре, щоб надалі нам давали по морді лише свої, а не чужі. У правильний час і з правильною метою!
